У ці смутні часи, коли Україна потопає в болоті економічних і політичних проблем, коли законодавцям і державним чиновникам глибоко начхати на закон і на долю самої держави, коли афоризми «порятунок потопаючих – справа рук самих потопаючих» або «якщо їм можна, що я – рудий?» стали життєвими принципами багатьох, у ці смутні часи завжди залишаються заручники ситуації, виживання яких залежить від залишків совісті, відповідальності й людяності інших. Але, так вже повелося в нашій країні, якщо благодійні акції у відношенні до людей ще можливі, то тварини можуть розраховувати тільки на свої природні здібності. У цьому зв’язку глибина трагедії й безнадійності багатьох у тім, що людство давно й безповоротно знищило самі умови, без яких ці «божі тварі» просто нездатні самостійно існувати й розвиватися. Та, як це ні парадоксально з погляду пересічної людини (для обізнаних це – закон природи), але найдужчі й найбільші тварини, у порівнянні з якими людина – «хробак земний», – саме ці тварини й приречені на швидке зникнення, якщо людина сама не отямиться й не підставить їм плече.
Прикладом такої трагедії з уже багатовіковою історією стала доля дикого лісового бика – зубра, що дивом вцілів до початку 20-го століття. Ще тисячу років тому міграції незліченних черід були звичайним сезонним явищем у Європі, а до 1927 року в природі зник останній зубр. Лише в зоопарках збереглося 53 особини, причому, вони народилися тільки від 12 батьків (!). Якби не кмітливість учених, не міжнародна загальнолюдська турбота, усе, що б нам дісталося, це – просочені нафталіном кошлаті музейні опудала. Щоб урятувати вид, люди пішли на його гібридизацію з американським бізоном. Незважаючи на десятки тисяч років самостійного існування, обоє зберегли здатність до спарювання й відтворення життєздатних і плідних телят. Але далі довелося чимало потрудитися, щоб у поголів’ї, що збільшується, копітко відсівати «зерно від полови», відтворюючи генетично чистих зубрів. Цей процес триває й нині, а проблема «американської крові» і високого ступеня інбридингу (близькоспорідненого змішання) все так само актуальні, як і 70 років тому. Проте, до кінця 20-го століття у світі налічувалося до трьох тисяч зубрів. Однак, така статистика навряд чи може втішити, якщо глянути на ситуацію більш детально.
Проблема полягає в тому, що левова частина відновленого поголів’я перебувала в країнах Східної Європи, тобто, у державах, що пережили величезні економічні й політичні потрясіння. Колишня система, що врятувала зубрів, зруйнувалася, а нова загрузла в злодійстві й жадібності. Та, як ні сумно це відзначити, але відносно зубрів, як і у відношенні багатьох інших аспектів життя, Україна показала черговий ганебний приклад. До моменту набуття незалежності в нас налічувалося до 685 звірів, і це поголів’я було одним із найбільших у світі, ми цим пишалися. Зараз же залишилося близько 200, але й у цій цифрі впевненості немає. Але зникло не 485, а, з урахуванням щорічного приросту, – набагато більше 1 000 тварин! Куди вони поділися? Неважко здогадатися, знаючи мораль нашого суспільства.
Проблема зубра – це відбиття наших загальних проблем. У цей час в Україні немає державних програм щодо його охорони й відновлення. Проблемами інбридингу й селекції ніхто не займається. У країні немає взагалі (!) жодного спеціаліста-зубрознавця. Їх ніхто й не готує. У цей час лише четверта частина з поголів’я, що залишилося, живе на заповідних територіях, причому з не дуже високим охоронним статусом. Інші – у мисливських (!) господарствах. Для багатьох господарств зубр – лише непосильний тягар. В умовах напіввільного утримання (на обмеженій за розміром території) він – та сама корова й має потребу в постійній підгодівлі й догляді, а його природне прагнення до далеких переходів – хвороблива проблема як для самого зубра, так і для прилягаючих сільськогосподарських територій. У свідомості наших людей немає табу на зубра: звіра одразу вбивають. При катастрофічному зниженні чисельності він, як на сміх, має лише шосту охоронну категорію згідно з «Червоною книгою України», тобто як «відновлений» вид. Зате в нас є державний документ, що передбачає «селекційний» відстріл звіра, і не складно здогадатися, що причини для такого «вибракування» бувають досить «вагомими» і до селекції не мають ніякого відношення. Існує до 7 інтернет-сайтів (російських, українських, українсько-турецьких), які пропонують послуги з організації «царського полювання» на зубра в Україні. Розцінки вражають: від 300 до 4500 євро, залежно від туроператора й цінності трофея. При цьому варто мати на увазі, що на такі трати йдуть тільки заїжджі гості, представники місцевої знаті нерідко навіть не спромагаються одержати липовий дозвіл. За всю історію нашої незалежності до суду притягнуто лише 2 людини, це притому, що зникло 1 000 звірів! Більше того, навіть у тих випадках, коли гроші були сплачені за призначенням, на благополуччі зубрів, що залишилися, це ніяк не позначилося, чисельність їх знижувалася й знижується.
Таким чином, основні причини трагедії зубра в Україні лежать не тільки у відсутності життєвого простору й збідненій генетиці рештки представників даного виду. Більш важливими є причини, що породжуються халатним й безвідповідальним відношенням тих державних структур і службовців, які зобов’язані оберігати вид, а також – жадібністю й безсовісністю тих, хто має владу й гроші. Можна скільки завгодно виправдовувати тих, хто в умовах повної відсутності державної підтримки пішов на «продаж» або вбивство зубра заради власного виживання. Але не має виправдання людині, для якої «вищим кайфом» є вбивство заради вбивства й зневага до Закону.
Зубр
Ще однією причиною трагедії зубра є відсутність регулярної й широко розповсюджуваної інформації, що, власне, й спонукало мене написати цю замітку. У радянські часи, як би ми до них не ставилися, зубр був символом державної природоохоронної політики. Про нього говорили в школах і телевізійних передачах. З проблем зубрів збиралися наради й конференції, створено десятки зубророзплідників, виховано сотні фахівців. У наших сусідів – Білорусі й Росії – таке (або майже таке) відношення збереглося. І, як наслідок, – поголів’я росте. Про досягнення поляків можна тільки мріяти. У них спеціалістів-зубрознавців, напевно, більше, ніж у нас всіх практикуючих теріологів (зоологів, що вивчають ссавців), а кількість зубрів перевалила за 900! На жаль, ми докотилися до того, що навіть багато зоологів, яким у силу професійної компетенції не заважало б знати про ситуацію з цим червонокнижним видом, про нього знають тільки те, що він є в Україні. Зрозуміло, на цьому тлі найсвятіші речі можуть стати об’єктом чиїхось безкарних утіх.
А що, власне, ми можемо зробити, якщо не в силах навіть своє власне життя врятувати? Відповіді далеко не очевидні, тим більше, коли країна вже 20 років як у стані хаосу й стагнації. Але одне безсумнівно: потрібна єдина суспільна думка. Щоб кого б не запитали, на Донбасі або Волині, торговця-лоточника або інженера, етнічного українця або іммігранта з В’єтнаму, того, хто вірує, або хто загубив віру в усе, – щоб 99% населення України відповіли: «Зубр – це наш національний символ, його треба любити й охороняти». У таких умовах і чиновники більш охоче підуть на розв’язання бюрократичних проблем, і «олігархи» скоріше зміркують, що мати власний зубророзплідник набагато престижніше, ніж пишатися фотозображенням над трупом, а там, дивишся, й «звичайний люд» почне поважати писані правила. Може, я дуже наївний, але складно уявити психічно здорову людину, яка одержима славою Герострата, і готова будь-якими способами вбити останнього зубра. Я вірю, що в людей можуть бути ЗАГАЛЬНОЛЮДСЬКІ ЦІННОСТІ.
В останні роки природоохоронники, «зелені» і деякі вчені розгорнули рух на захист зубра. У чомусь розумний, вдалий, у чомусь – незграбний, у чомусь – екстремістський, але перші зрушення є. Почалася розробка державної програми, подано судові позови, розійшлися приписи про створення заказників у місцях перебування зубрів, скасовано положення, що дозволяє селекційний відстріл, заблоковано створення будь-яких господарств, якщо відсутні гарантії надійної охорони, проведено прес-конференції, і т.д. Цей рух – рух поки лише небагатьох. Але він набуде набагато більшої широти й сили, якщо кожний з нас віддасть свій голос у підтримку зубра. Ну, а якщо допоможе ще грішми або діями, то, як говориться, слава й пошана! Шляхетними діяннями багато гріхів можна замолити.
P.S.
В 1992 р. у Даневському мисливському господарстві Чернігівської обл. жило 120 зубрів – одна з найбільших субпопуляцій в Україні. Навесні 2007 року загинули останні 7 тварин. В 1998 р. до Чорнобильської зони відчуження разом з кіньми Пржевальського завезли пару зубрів, один загинув майже відразу в результаті травми, інший – наприкінці 2000 року в результаті безвідповідального відношення. Одна з найближчих, ще збережених груп, утримується в спеціальному мисливському господарстві «Залісся» у Київській обл. (близько 10 звірів), і в Сумський обл. – до трьох десятків. Найбільші групи зубрів (до 60–80 тварин у кожній) збереглися в Чернівецькій і Вінницькій областях. Більш докладну інформацію про долю зубра в Україні можна знайти на сайті Київського еколого-культурного центру: http://www.ecoethics.ru/b83/
Автор листа-звернення – С.Гащак
